27 січня світ й Україна відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.
Генеральна асамблея ООН у 2005 році ухвалила резолюцію: «Голокост, який призвів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, буде завжди слугувати людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…».
Саме 27 січня 1945 року війська Першого Українського фронту увійшли до нацистського табору смерті Освенцім (Аушвіц), розміщеного на території окупованої Польщі. Цей концтабір згодом став символом нацистських злочинів проти людяності.
Голокост або Шоа (на івриті – катастрофа) – переслідування та масове винищення нацистами євреїв під час Другої світової війни. Жертв знищували лише за етнічну приналежність.
Нацистська расова політика базувалася на дискримінаційних заходах, що з часом переросли у масові страти. План «остаточного вирішення єврейського питання» зазнав змін у процесі краху нацистського «бліцкрігу» (блискавичної війни) у 1941-1942 роках. Перспективи переселення євреїв у певну місцевість (район Кракова, на Мадагаскар чи за Уральські гори) з розгортанням подій Другої світової війни виявилися примарними. Нацисти вдалися до терору.
Голокост євреїв на окупованій нацистами території Радянського Союзу відрізнявся від подібних заходів у Центральній та Західній Європі. Там євреїв заганяли в гетто (мікрорайони міст, де добровільно або примусово, в більш-менш жорстких умовах проживали етнічні меншини), з часом могли відправити до місць масових знищень у газових камерах. В Україні більшість єврейського населення загинуло від куль у протитанкових ямах.
Запорізькі землі також не обійшли розправи окупантів над місцевими жителями, представниками цієї нації. На території нинішнього Пологівського району до Другої світової війни було кілька єврейських поселень.
Село Червоноселівка Кам’янської громади, яке і нині є на карті, мало назву Ротендорф. Біля нього раніше було ще одне маленьке село Майфельд (Яснопілля). Мальовнича Березівка (ще одна назва – Вільне) мала назву Фрайдорф. Сусіднє село Грушеве (його уже не існує) до війни називалося Гофенунг.
Більшість євреїв, які проживали у цих населених пунктах були розстріляні. Вціліли лише ті, хто евакуювався. Згодом у селі Грушевому за кошти колгоспу встановили пам’ятник розстріляним місцевим жителям. Він стоїть за околицею, біля кладовища.
У спогадах ветерана війни, педагога і директора Білоцерківської школи В’ячеслава Івановича Пономарьова є свідчення про голокост на нашій землі.
«У 20-х роках поряд з нашою хатою у Білоцерківці, – записав В’ячеслав Пономарьов, – стояв будинок Соломона Мойсейовича Хейхеля. У нього було двоє дітей – Абрам і Роза. Він тримав невелику лавку, де продавав усе: від цукерок до гасу. Коли діти приходили за гасом, він обов’язково давав їм цукерку. У 1929-му або у 1930 році він виїхав в єврейське село Ротендорф, яке було десь за Гайчулом (нині Новоукраїнка). Жили наші сім’ї дружно. Мій батько ходив в один клас з Абрамом.
У 1941 році Соломон Мойсейович, який жив в єврейському селі, віз бідони з молоком на бричці з общинної (так називали колгоспи під час нацистської окупації) ферми на молочний пункт. Його зупинили німці і розстріляли прямо в полі.
Його дочка Роза встигла евакуюватись, а син Абрам служив в армії. Приблизно в 1965 році він приїжджав на рідне дворище. Батьківського дому вже не було – після війни в ньому розмістили колгоспний телятник, а в 1950 році його розібрали – залишився тільки фундамент. Він поговорив зі мною – батько мій на той час вже помер. Абрам жив у Донецьку, працював у якійсь торговій установі. Він постояв на батьківському дворищі зі сльозами на очах і поїхав».
В’ячеслав Іванович згадував також ще про одну сім’ю односільчан:
«У будинку аптеки до березня 1942 року жив з дружиною аптекар Юрій Євсейович Кочко. За національністю він був караїм (національна меншина), дружина Клара Носівна – єврейка. На початку березня 1942 року в центрі села з’явився приїжджий гестапівець величезного зросту. Він з перекладачкою підійшов до аптеки. Це було годині об 11-й. Через годину ми дізнались, що шанований усіма жителями села Юрій Євсейович був розстріляний разом з дружиною Кларою Носівною. Поховати їх не дозволили – тіла скинули в протитанковий рів, а в 1943 році, восени, їх перепоховали у братську могилу».
Краєзнавець Микола Андрійович Саїнський із Кам’янки, уродженець Вершини (попередні назви – Вершина Перша, Новокам’янка) зібрав факти про минуле нашого краю. Серед біографічних історій є спогади односільчанина Георгія Петровича Горбаня про свою першу вчительку-єврейку.
«1 вересня 1938 року з «шевченківською» торбиною через плече, пошитою матір’ю із полотняного рушника, я пішов у перший клас Вершинської Першої НСШ, клас був великий – 30 учнів. Класним керівником була Леся Володимирівна Коломоєць (Кисельова). Часто згадую про долю вчительки. Народилася вона у єврейській сім’ї, на хуторі Майфельд, де жили її батьки, містився хутір неподалік села Ротендорф (село Червоноселівка) Куйбишевського району. Під час громадянської війни 1918-1920 років цей хутір пограбували. Місцеві жителі чинили опір, бандити зігнали усіх у клуню, закрили і підпалили. Серед них була і трирічна Леся Володимирівна. Коли клуня добре розгорілася, один старий єврей прорив дірку в клуні, схопив на руки дівчинку і врятував себе і Лесю. Решта людей загинули.
Вийшла Леся Володимирівна заміж за Федора Григоровича Коломойця, в 1934 році в них народився син Віля. У перші дні війни Федора Григоровича мобілізували до армії.
У жовтні 1941 року із Вершини Першої почали евакуйовувати колгоспних корів на схід. Зоотехніком в колгоспі працював Назар Микитович Карпій, йому було доручено переганяти череду в Ростовську область. Серед тих, хто допомагав переганяти корів, була і Леся Володимирівна зі своїм малолітнім сином. Німецькі війська наздогнали їх, худобу погнали назад. Леся Володимирівна з сином повернулися в село. Всі мешканці Вершини Першої знали, що Леся Володимирівна єврейка, хтось про це повідомив у районну управу, її заарештували і відправили в Куйбишеве, невдовзі приїхали і по її сина Вілю».
Лесю Володимирівну і її сина Вілю німці розстріляли. Цю історію розповів і Андрій Павлович Коваленко. Коли почалася війна, його залишили в Куйбишевому (стара назва Кам’янки) для підпільної роботи, але через деякий час фашисти його заарештували. Поки йшло слідство, арештантів відправляли на різні роботи, в тому числі ховати розстріляних. Серед тих, кого похоронили, була і Леся Володимирівна Коломоєць».
Варто додати, що у нашій Запорізькій області у 1929-1945 роках існував Зеленопільський єврейський національний район.
На фото – карта цієї адміністративно-територіальної одиниці. Пологи тоді називалися Чубарівкою, Федорівкою, Власівною. Царекостянтинівка (Куйбишеве – Більмак – Кам’янка) мала назву Костянтинівка. Гайчул (Новоукраїнка) помилково написано на карті Гайчуром (Гайчур – це назва річки), а Гайчур – історична назва Тернуватого (колишній Новомиколаївський район).
Новозлатопільський район (виділено червоним) на карті, який існував у Запорізької області у 1929-1945 роках.
У війну євреїв у Зеленопільському національному районі залишилося дуже мало (не всі повернулися з евакуації, частину представників цього народу розстріляли), тому у лютому 1945 року район розформували. Населені пункти усіх дванадцяти сільських рад колишнього Новозлатопільського єврейського національного району були приєднані до складу Пологівського, Розівського (Новокерменчицького), Куйбишевського та Гуляйпільського районів Запорізької області.
Вікторія РОВНА.
