Проблема депортації українських дітей російською федерацією — це не «супутній наслідок війни». Це системна, цілеспрямована політика, яка має всі ознаки злочину проти людяності та геноцидної практики, спрямованої на стирання української ідентичності.
росія створила сотні об’єктів для утримання українських дітей
Про це заявив Заслужений юрист України Микола Голомша, звернувшись до міжнародної громадськості.
«Йдеться не лише про фізичне переміщення тисяч дітей. Йдеться про зміну їхніх імен, громадянства, мови, культурної пам’яті, світогляду. Йдеться про спробу перетворити українських дітей на «інших» — через ізоляцію, пропаганду, мілітаризацію та примусове «перевиховання».
Важко переосмислити знущання, катування, фізичне і психологічне насильство — яке переживають викрадені наші дітки. Вони безпорадні — вони чекають від нас допомоги. Мусимо бути зібраними, системними і ефективними у боротьбі за них.
Дитинка кричить, волає — молиться, за що мені такі муки, де мої близькі, де воїни світла, які заступляться за мене — звільнять мене. Маємо всі чути цей біль — цей крик, робити все і швидко, щоб припинити цей терор", — каже М. Голомша.
Системність злочину
За відкритими даними, росія створила сотні об’єктів для утримання українських дітей, частина з яких функціонує як закриті установи з елементами військової підготовки та ідеологічної індоктринації. Дітей вивозять з окупованих територій, зокрема ще з 2014−2015 років — з тимчасово окупованого Криму та Донбасу і не тільки в рф, а й в північну корею, білорусь.
Міжнародна правова оцінка вже надана. У 2023 році Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт володимира путіна та марії львової-бєлової за незаконну депортацію українських дітей. Це — безпрецедентний крок, який підтверджує: йдеться не про «евакуацію», а про злочин.
9 липня 2025 року Європейський суд з прав людини констатував, що індоктринація українських дітей є частиною державної політики рф. Таким чином, мова вже не лише про окремі факти, а про доведену системність.
Свідчення, які неможливо забути
За кожною цифрою — конкретна дитина.
16-річного Артема силоміць забрали до так званого «дитячого будинку» на території рф. Він спав на прогнутих металевих ліжках без постільної білизни — лише брудні ковдри. Харчування — каша, дивний компот і крекери. російські лікарі переконували його, що він більше «не повинен говорити „Слава Україні“». Це — не просто побутова зневага. Це — ламання ідентичності.
13-річна Вероніка та Сашко з Маріуполя утримувалися проти волі два роки, включаючи періоди ізоляції. Їхні історії, озвучені в Італії, повернуті завдяки зусиллям Папи Римського, свідчать про страх, тиск, психологічне насильство — але також про незламність.
Це не 1945 рік. Це — 2026-й. І світ є свідком.
Масштаб проблеми
Офіційно підтверджено понад 20 тисяч депортованих дітей. Реальна цифра може бути значно більшою. Офіційний представник рф омбундсменка
тетяна москалькова завила, що в рф перебуває 730 тисяч українських дітей. Частину дітей «перевиховують» на окупованих територіях, частину — в 57 регіонах рф і в її віддалених регіонах. І мова не йде про «евакуацію», це цілеспрямована політика на позбавлення української ідентичності, «перевиховання» в россімʼях. рф свідомо не публікує списків, не виконує міжнародне право.
За сприяння Ватикана та міжнародних посередників уже повернуто понад 1800 дітей. Це важлива, але недостатня цифра.
Питання повернення дітей стало предметом уваги американських законодавців, зокрема Ліндсі Грема, Річард Блюменталя, Емі Клобушар, Майкла Маккола. Їхня позиція — звільнення українських дітей має бути безумовною частиною будь-якого переговорного процесу. Як і виведення всіх окупаційних військ з суверенних українських територій.
Чому це — геноцидна практика?
Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду (1948) прямо визначає як одну з форм геноциду «насильницьку передачу дітей з однієї національної групи до іншої».
Якщо дітей:
• насильно переміщують,
• змінюють їм громадянство,
• забороняють рідну мову,
• піддають ідеологічній обробці,
• готують до служби в армії держави-агресора,
— це має всі ознаки саме такого злочину.
Мілітаризація дітей на окупованих територіях, їх залучення до військових структур, виховання в дусі ворожості до власної держави — це створення «яничарів» ХХІ століття.
«Мир» без дітей — юридично нікчемний
Будь-яка «мирна угода», яка:
• не передбачає повного повернення депортованих дітей,
• не гарантує звільнення окупованих територій,
• не передбачає відповідальності за злочини,
— суперечитиме міжнародному праву та базовим принципам безпеки.
Інакше світ визнає, що можна:
• викрасти десятки тисяч дітей,
• знищити міста,
• депортувати населення,
• і залишитися безкарним.
Це руйнує саму архітектуру післявоєнного правопорядку.
Що необхідно робити
Українське суспільство вимагає системної програми дій:
1. На міжнародному рівні
• Посилення санкцій.
• Визнання рф державою-спонсором тероризму.
• Формування міжнародної коаліції з повернення дітей.
• Активнішого створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії.
2. На внутрішньому рівні
• Регулярні парламентські слухання у Верховній Раді.
• Публічні звіти уряду про кроки з повернення дітей.
• Міжвідомчий центр координації.
• Постійне інформування суспільства через національні канали мовлення.
Українці мають право знати: які механізми працюють? Скільки дітей встановлено? Які країни залучені? Які юридичні процеси тривають?
Це — питання не лише України
Сьогодні мова про українських дітей. Завтра — про будь-яку іншу націю, якщо світ визнає цю практику «новою нормою».
Українські діти — це не предмет переговору.
Це — питання людяності.
Питання права і обовʼязку Української держави, всього українського народу захистити і повернути дітей додому.
Питання цивілізації.
І світ має відповісти не словами співчуття, а механізмами примусу до відповідальності.
Бо без повернення дітей — не може бути ані справедливого миру, ані стабільного майбутнього.
ABDUCTED UKRAINIAN CHILDREN: A CRIME AGAINST HUMANITY AND A CHALLENGE TO THE GLOBAL ORDER
The deportation of Ukrainian children by the Russian Federation is not a «collateral consequence of war.» It is a systematic, deliberate policy that bears all the hallmarks of a crime against humanity and a genocidal practice aimed at erasing Ukrainian identity.
This is not only about the physical transfer of thousands of children. It is about changing their names, citizenship, language, cultural memory, and worldview. It is about an attempt to turn Ukrainian children into «others» — through isolation, propaganda, militarization, and forced «re-education.»
It is difficult to fully comprehend the abuse, torture, and physical and psychological violence that our abducted children endure. They are defenseless. They are waiting for us to help them. We must be united, systematic, and effective in the fight for their return.
A child cries out, prays, asking: why am I suffering like this? Where are my loved ones? Where are the warriors of light who will protect me and set me free? We must hear this pain — this cry — and act decisively and urgently to stop this terror.
The Systemic Nature of the Crime
According to open-source data, Russia has established hundreds of facilities for holding Ukrainian children, some operating as closed institutions with elements of military training and ideological indoctrination. Children have been taken from occupied territories since as early as 2014−2015 — from temporarily occupied Crimea and Donbas — and transferred not only to the Russian Federation, but also to Belarus and even North Korea.
The international legal assessment has already been made. In 2023, the International Criminal Court issued arrest warrants for Vladimir Putin and Maria Lvova-Belova for the unlawful deportation of Ukrainian children. This unprecedented step confirms that this is not «evacuation,» but a crime.
On July 9, 2025, the European Court of Human Rights determined that the indoctrination of Ukrainian children constitutes part of a state policy of the Russian Federation. This is no longer about isolated incidents — it is about proven systemic practice.
Testimonies That Cannot Be Forgotten
Behind every number is a specific child.
Sixteen-year-old Artem was forcibly taken to a so-called «children's home» in Russia. He slept on bent metal beds without proper bedding — only dirty blankets. Food consisted of porridge, a strange compote, and crackers. Russian doctors told him he should no longer say «Glory to Ukraine.» This is not merely neglect. It is the breaking of identity.
Thirteen-year-old Veronika and Sasha from Mariupol were held against their will for two years, including periods of isolation. Their stories, later shared in Italy after their return facilitated through the efforts of the Pope, speak of fear, pressure, psychological abuse — but also resilience.
This is not 1945.
This is 2026.
And the world is watching.
The Scale of the Problem
More than 20,000 deported children have been officially confirmed. The real number may be significantly higher. Russia’s Human Rights Commissioner, Tatyana Moskalkova, has claimed that 730,000 Ukrainian children are currently in Russia. Some are being «re-educated» in occupied territories, others in 57 regions of the Russian Federation, including its most remote areas.
This is not evacuation. It is a deliberate policy aimed at stripping children of their Ukrainian identity and placing them into Russian families. Russia deliberately withholds lists of names and refuses to comply with international law.
With the assistance of the Vatican and international mediators, more than 1,800 children have been returned. This is an important but insufficient number.
The issue of returning Ukrainian children has drawn attention from U.S. lawmakers, including Lindsey Graham, Richard Blumenthal, Amy Klobuchar, and Michael McCaul. Their position is clear: the release of Ukrainian children must be an unconditional element of any negotiation process — as must the withdrawal of all occupation forces from sovereign Ukrainian territory.
Why This Constitutes a Genocidal Practice
The 1948 UN Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide explicitly defines as genocide the «forcible transfer of children from one national group to another.»
If children are:
• forcibly transferred,
• stripped of their citizenship,
• forbidden to speak their native language,
• subjected to ideological indoctrination,
• prepared for service in the army of the aggressor state,
— these actions bear all the characteristics of that crime.
The militarization of children in occupied territories, their recruitment into military structures, and their upbringing in hostility toward their own state amounts to the creation of 21st-century «janissaries.»
«Peace» Without the Children Is Legally Void
Any «peace agreement» that:
• does not provide for the full return of deported children,
• does not guarantee the liberation of occupied territories,
• does not ensure accountability for crimes,
— would contradict international law and fundamental principles of security.
Otherwise, the world would be signaling that one can:
• abduct tens of thousands of children,
• destroy cities,
• deport populations,
• and remain unpunished.
Such acceptance would dismantle the very architecture of the postwar international legal order.
What Must Be Done
Ukrainian society demands a systematic action plan.
At the international level:
• Strengthening sanctions.
• Recognizing Russia as a state sponsor of terrorism.
• Establishing an international coalition for the return of children.
• Accelerating the creation of a special tribunal for the crime of aggression.
At the domestic level:
• Regular parliamentary hearings in the Verkhovna Rada.
• Public government reports on steps taken to return children.
• An interagency coordination center.
• Continuous public information through national broadcasting channels.
Ukrainians have the right to know: What mechanisms are working? How many children have been identified? Which countries are involved? What legal proceedings are ongoing?
This Is Not Only Ukraine’s Issue
Today it is about Ukrainian children.
Tomorrow it could be about any other nation — if the world accepts this practice as a «new normal.»
Ukrainian children are not a bargaining chip.
This is a matter of humanity.
A matter of law and of the duty of the Ukrainian state and the entire Ukrainian nation to protect and bring its children home.
It is a question of civilization.
And the world must respond not with words of sympathy, but with mechanisms of enforcement and accountability.
Because without the return of the children, there can be neither a just peace nor a stable future.
