Літо 1943 року.
На фоні зліва — залишки зруйнованого елеватора та будівля школи (зараз — будівля сільгоспуправління).
28 жовтня – День визволення України від фашистських загарбників. З нагоди цієї визначної дати ми вирішили погортати сторінки старих випусків газети «Пологівські вісті» у пошуках спогадів очевидців страшних років цієї війни. На сьогодні, на жаль, на Пологівщині залишилось в живих лише три ветерани. Всіх інших – забрали небеса… і ми вже не зможемо почути їхні історії… Але в архівах газети збереглись спогади, історії тих моторошних подій від пологівців, які були свідками того жаху. Тож ось що вони пригадували, розповідали…
Незабутній день: спогади А.І. Москаленко, жительки Басані
Антоніні Іванівні виповнювався сьомий рік, як перед 17 вересня 1943 року в їхнє село Романівське зайшли двоє німців, щоб вигнати людей за околицю. В сім’ї було четверо – мама Уляна Олексіївна і троє дітей. Старшу сестру Катерину Сиваш забрали в Німеччину (вона повернулася через 2 роки). Батько воював на фронті.
– Коли німці зайшли в двір, намагалися забрати корову – годувальницю сім’ї. Та мама не віддавала. Солдати навість стріляли в неї. На щастя, не влучили. А тоді малі діти почали плакати – і окупанти махнули на нас рукою. Та все ж корову забрали, а нас з односельцями вигнали з села.
Всі опинилися на Вершині. Так називався ряд хат, куток сусіднього села Вербового. Цілий день ми були голодні, а вербівські діти приносили нам яблука і груші, – пригадує Антоніна Іванівна.
Під вечір сім’ю дівчини і три інші родини забрала в свою хату баба Оришка. Настрахалися, коли поряд зірвався снаряд – наші війська наступали.
Вранці сім’я по дорозі додому зустріла трьох солдатів, які сповістили, що їхня хата згоріла, залишився один димар. Довелося відбудовувати.
А ранньою весною 1944 року привезли додому пораненого батька. Для сім’ї це була велика радість, що тато повернувся з війни живим.
Минув час, а ті дні закарбувалися в пам’яті Антоніни Іванівни навічно. І ще болять їй рани батька…
Ліна Червоненко,
с. Басань.
Солдат сказав: «Йдуть наші»
Спогадами ділиться пологівчанка Ганна Сергіївна Лісова:
– Наша родин6а мешкала в Басані. Німці жили тоді і в нашому домі. Вони знущалися з нас, сміялися, принижували. Туалетом їм слугувала одна з кімнат будинку.
В той час не всі чоловіки воювали. Так німці їх кудись забирали, ми й не знали що з ними. Така доля спіткала й сестриного чоловіка Григорія. Марія довго його шукала, а дітей залишила на мене. Старша була Ліда, а Ніна – немовля, народилася в лютому 1941-го, разом з моїм сином. Так я їх обох годувала груддю. Однієї ночі маленька Ніна дуже плакала. Я взяла її погодувати. Сиджу і відчуваю чийсь погляд. Мені стало моторошно, а ворухнутись боюсь. Придивившись, мало не впустила з рук дитину: Григорій притулився до вікна, дивився на донечку і плакав… А сльози текли по брудних щоках, розмазувалися на склі брудними візерунками горя. Він цілував скло і плакав, плакав… Мені в горлі щось стислось з такою силою, що не було чим дихати, гарячі сльози сліпили очі, обтікали груди і, здавалось, що то з серця капає кров. Отямилась я від дитячого плачу. Григорія вже не було. Лише на склі залишилась розтерта брудна пляма сліз, як завіса, за якою назавжди зник сестрин чоловік.
Ми не знали, як розвивалися події на фронті, але німці почали тікати. Вони наче озвіріли: ламали, трощили, били, палили і вбивали… Аби не згоріти, ми намочили солому, сіно, стріху на будинку. Всіх людей виганяли з хат, підпалювали нашвидкоруч. Я схопила малого сина і побігла, сама не знаю куди. Через дорогу була велика яма, де я і сховалась. Один німець помітив це, підійшов і довго дивився на нас. Потім запитав: «Твоя дитина?». Я ледь спромоглася хитнути головою. Він пішов. Від серця відлягло, але від пережитого я навіть не могла заплакати.
В селі поступово все затихало. Ми сиділи в хаті коли рипнули двері, в кімнату зайшов чоловік, солдат, але в темряві ми не могли розгледіти його. Аж тут моя мама впала перед ним на коліна і затужила, цілувала й обіймала його ноги. Він був худий, брудний, від нього йшов запах поту, крові і диму, але ми не чули всього того, бо то був наш рідний брат Яким. Він сказав, що йдуть наші! Ці такі прості, але неймовірно чарівні слова були солодшими від цукру, жаданішими за їжу, вони звучали на весь світ, як гімн життя!
Наші солдати не зупинялися в селі, гнали німців далі. Люди немов очманіли, плакали, кричали, обіймали визволителів, віддавали останнє, що залишилось після німецького погрому. Тоді й кухлик води цінувався дорого. А потім ми не могли прийти до тями, не вірилось що все позаду. І хотілося зробити якнайбільше, щоб відбудувати село і не пустити сюди більше ворога.
Спогади записала Н. Шкабарня.
Літо 1992 року. Так наші земляки перевозили свої пожитки у воєнні часи.
Свято Перемоги
У школу я пішов одразу після війни, але перший День Перемоги ми святкували тільки в третьому класі. На перерві прийшла піонер-вожата і сказала, що маємо готуватися до свята. Вивчити пісні «Вставай, страна огромная!», «Катюша» і «Три танкіста». Ще наш клас повинен танцювати «Шаміля» і поставити п’єсу про Зою Космодем’янську. А 3-Б підготує про льотчика Маресьєва. Останнім дуже засмутила хлопчаків, нам більше хотілося про Маресьєва.
Всі старанно готувалися до свята. І я з Володею Мягкоходом і Славою Шушурою, в яких батьки повернулися з війни, і Колька Кукса, Толя Паня, Сергійко Сначук і Володя Плетінь, батьки котрих там загинули. А потім дружно співали пісні, марширували і кричали «Ура!».
Коли я подорослішав, не міг зрозуміти: хіба може бути свято після такої війни? Ось після того як ми виграли футбол у Гусарської школи, коли я викопав колодязь зі смачною водою, а потім вдвох з Едиком вловили великого сома – тоді було свято. А тут війна, біженці, сироти. І взагалі, хіба можна відмічати з радістю подію, в якій загинула найдорожча в світі людина – твій батько? Не дарма ж у нас плакало все село…
А якщо навіть у когось і святкували, то дуже тихо, щоб не почули сусіди, в котрих тато з війни не повернувся.
Станіслав Олефір.
703 дні в окупації
Незабутні сорокові! І фронтові, і окупаційні! Велика місія визволення лягла в основному на плечі чоловіків. А жінки з дітьми залишилися вдома. Як жилося в окупації? Згадуючи про ці дні, стирають старенькі зі зморшкуватих обличь непрохані сльози…
– Коли розпочалася війна, мені було 22 роки. Чоловік дуже хворів і незадовго до приходу німців – помер. Донечці тоді було 4 місяці. Посилали нас, пам’ятаю, рити окопи за селом. Маленьких дітей брали із собою. Якось копаємо землю, аж чуємо – щось гуде. А то німці з боку Куйбишева у село заходять. Злякалися ми, поховалися в окопах, накрилися гілками. Сидимо. Чуємо, хтось до нас іде. Німець! Відкрив окоп і лепече: «Век! Век!». Вилізли ми – ні живі, ні мертві. А він руками розмахує, питає, мовляв, чи нікого більше немає. Коли побачив, що окрім жінок і дітей в окопі більш нікого немає, пішов геть. А ми додому щодуху побігли.
У сусідній хаті розташувався німецький штаб. Я вперше побачила що таке електричне світло. У моїй хатині також німці жили, відтіснивши нас з донечкою у куточок кімнати.
А як я злякалася як мене разом з іншими односельчанами погнали у сільський клуб! Німці вже тоді почали відступати, і ми думали, що нас спалять. Прощалися вже з життям. Але щось тоді фашистам перешкодило. А хат попалили вони багато. Знищили колгоспну комору, школу.
Є.П. Сур,
с. Кінські Роздори.
– На початок війни я мала вже четверо діток. Як було страшно, коли бомбили елеватор! Це було рано-вранці, і люди з Поліг тікали у наш бік – хто в чому. Багато хто не встиг переодягнутись і біг у спідній білизні. Забігала до нас одна жінка з двома дітьми. Галею звали. Чоловіка в неї вбило осколком. Галя попросила притулку і потім деякий час жила з нами. Коли німці заїхали у наш двір, то зразу ж вивели з хліва корову, а туди поставили своїх коней, і господарювали у дворі як хотіли. Я з дітьми тіснилась у маленькій кімнатці. І зайвий раз на очі боялася їм потрапляти.
Є.І. Фоменко,
с. Пологи.
– Під час окупації я з двома дітьми жила в Чапаєвці. Пам’ятаю, що була осінь, бо ми саме на полі соняшники збирали. Коли чуємо – страшний гуркіт наближається. То по «генеральці» у 4 ряди йшла колона німецької техніки. Батько мій тоді сказав: «Оце вони так і назад будуть тікати». У Чапаєвку німці зайшли коли вже сонце почало сідати. Забіг один у двір і до мене: «Яйки, млеко». А звідки я знаю що таке «яйки»? А він поліз у стіл, знайшов яйця, схопив глечик з молоком. Хотіла відбити у німця живу курку, яку він спіймав, та він мені пригрози і забрав птицю.
У Чапаєвці окупантів було не багато. В основному у районі, де будувався залізничний міст. А коли вже вони відступали, то попалили усі хати, які були криті соломою. Це у них було щось на зразок забави. І на нашій вулиці спалили 4 хати.
Довелось якось спостерігати повітряний бій. Ми збирали на полі буряки, коли бачимо: летить радянський літак низько-низько над землею. А вище – німецький літак. І як не намагався вивернутись наш пілот, а не вдалось. Збив його німецький льотчик. Так чийся син і чоловік загинув у чапаєвському небі…
М. С. Чуприна,
м. Пологи.
Підготувала Ірина РАБОТЯГОВА.
