Тиск на Україну, легітимізація вимог агресора та «миротворча» риторика можуть бути кваліфіковані як сприяння міжнародному злочину.
Дональд Трамп та Віктор Орбан
Про це i-ua.tvзаявив політик, Заслужений юрист України Микола Голомша.
«Світ входить у фазу, коли політичні заяви та дипломатичні дії вже не можуть ховатися за ширмою «альтернативної думки» чи «пошуку миру». Якщо ці дії об’єктивно сприяють агресору — вони набувають ознак співучасті у міжнародному злочині.
Сьогодні низка впливових політиків — Дональд Трамп, Джей Ді Венс, Марко Рубіо, Стів Віткофф, Віктор Орбан, Роберт Фіцо — де-факто формують політичну лінію, яка не просто підриває позиції України, а створює сприятливі умови для досягнення цілей агресора без військової перемоги.
Це вже не питання симпатій чи антипатій. Це питання правової оцінки", — каже Микола Голомша
У 2018 році міжнародне право отримало важливий інструмент — уточнення складу злочину агресії в межах Римського статуту. Йдеться не лише про тих, хто віддає наказ на вторгнення. Йдеться і про тих, хто свідомо допомагає реалізувати наслідки цього вторгнення.
Ключовий критерій — істотний внесок.
Якщо політик системно:
— легітимізує вимоги агресора,
— тисне на жертву з метою територіальних поступок,
— просуває наратив «обидві сторони мають піти на компроміс»,
— ігнорує факт злочину агресії як первинний,
він об’єктивно працює на досягнення результату, якого агресор не зміг досягти силою.
Це і є межа, за якою починається співучасть.
Риторика Дональда Трампа про «готовність путіна до миру» на умовах фактичної капітуляції України — це не миротворчість. Це політичне прикриття агресії. Коли жертві пропонують погодитися на втрату територій, щоб «зупинити війну», — це не компроміс. Це винагорода злочину.
Позиції Джей Ді Венса та Марка Рубіо, які зводяться до необхідності «переоцінки підтримки» України, в умовах триваючої агресії мають чіткий ефект: послаблення жертви і, відповідно, посилення агресора. У міжнародному праві наслідок має значення не менше, ніж намір.
Дії Стіва Віткоффа як посередника, який просуває переговорні моделі, що ігнорують принцип територіальної цілісності, також не є нейтральними. Посередництво, яке веде до закріплення результатів агресії, перестає бути посередництвом — воно стає інструментом тиску.
Окрема лінія — європейський напрям.
Віктор Орбан та Роберт Фіцо системно блокують або розмивають консолідовану позицію Європи щодо підтримки України. У правовому вимірі це означає сприяння збереженню ситуації, вигідної агресору.
Тут важливо чітко зафіксувати: міжнародне право не вимагає, щоб співучасник стріляв. Достатньо, щоб він створював умови, за яких злочин приносить результат.
Принцип невизнання територіальних змін, здобутих силою, є імперативним. Це норма jus cogens. Її порушення — не політична помилка, а правопорушення.
Більше того, примушення держави-жертви до відмови від частини своєї території під час триваючої агресії може розглядатися як форма тиску, що суперечить Статуту ООН і підриває всю систему міжнародної безпеки.
Історія міжнародного кримінального права вже довела: політичні фігури не мають імунітету від відповідальності за міжнародні злочини. Балкани, Руанда — це приклади того, як риторика і політичні рішення ставали предметом судового аналізу.
Сьогодні ми на етапі політико-правової оцінки. Але саме на цьому етапі формується майбутня юридична перспектива.
Кожна заява, кожен публічний тиск, кожна спроба нав’язати Україні капітуляційні умови — це елемент доказової бази майбутнього.
І ключове питання, яке мають поставити собі всі перелічені політики: чи усвідомлюють вони, що їхні дії можуть бути кваліфіковані не як «пошук миру», а як сприяння агресії?
Бо різниця між цими поняттями — це різниця між політичною позицією і кримінальною відповідальністю.
Україна не торгує своїм суверенітетом. Україна реалізує право на самооборону, гарантоване міжнародним правом.
І будь-яка спроба змусити її відмовитися від цього права — це не дипломатія.
Це — співучасть.
А співучасть, навіть якщо вона прикрита політичними гаслами, має властивість перетворюватися на вироки.
COMPLICITY IN AGGRESSION: POLITICAL DECISIONS THAT LEAD TO LEGAL LIABILITY
A WARNING TO THE «DOVES OF PEACE»
(because a false dove will itself become a victim of the fire)
The world is entering a phase where political statements and diplomatic actions can no longer hide behind the façade of «alternative opinions» or a «search for peace.» If such actions objectively benefit the aggressor, they acquire the features of complicity in an international crime.
Today, a number of influential politicians — Donald Trump, J.D. Vance, Marco Rubio, Steve Witkoff, Viktor Orbán, Robert Fico — are de facto shaping a political line that not only undermines Ukraine’s position but also creates favorable conditions for the aggressor to achieve its objectives without a military victory.
This is no longer a matter of sympathy or antipathy. It is a matter of legal assessment.
In 2018, international law gained an important instrument — the clarification of the crime of aggression within the framework of the Rome Statute. It is not only those who give the order to invade who are concerned. It also applies to those who consciously help implement the consequences of that invasion.
The key criterion is a substantial contribution.
If a politician systematically:
— legitimizes the aggressor’s demands,
— exerts pressure on the victim to make territorial concessions,
— promotes the narrative that «both sides must compromise,»
— ignores the fact of aggression as the primary crime,
they are objectively working toward achieving what the aggressor could not accomplish by force.
This is precisely the line beyond which complicity begins.
Donald Trump’s rhetoric about the «readiness of putin for peace» on terms that amount to Ukraine’s de facto capitulation is not peacemaking. It is political cover for aggression. When the victim is urged to accept territorial losses in order to «stop the war,» this is not compromise — it is the reward of a crime.
The positions of J.D. Vance and Marco Rubio, which boil down to the need to «reassess support» for Ukraine, have a clear effect in the context of ongoing aggression: weakening the victim and, accordingly, strengthening the aggressor. In international law, consequences matter no less than intent.
The actions of Steve Witkoff as a mediator promoting negotiation models that ignore the principle of territorial integrity are not neutral either. Mediation that leads to the consolidation of the results of aggression ceases to be mediation — it becomes an instrument of pressure.
A separate line is the European dimension.
Viktor Orbán and Robert Fico systematically block or dilute Europe’s consolidated position on supporting Ukraine. In legal terms, this amounts to facilitating the preservation of a situation advantageous to the aggressor.
It must be clearly stated: international law does not require a complicit actor to pull the trigger. It is sufficient that they create conditions in which the crime yields results.
The principle of non-recognition of territorial changes achieved by force is peremptory. It is a norm of jus cogens. Violating it is not a political mistake — it is a breach of law.
Moreover, coercing a victim state to relinquish part of its territory during ongoing aggression may be regarded as a form of pressure that contradicts the UN Charter and undermines the entire system of international security.
The history of international criminal law has already demonstrated that political figures do not enjoy immunity from responsibility for international crimes. The Balkans and Rwanda are examples where rhetoric and political decisions became the subject of judicial scrutiny.
Today, we are at the stage of political and legal assessment. But it is precisely at this stage that the future legal trajectory is formed.
Every statement, every act of public pressure, every attempt to impose capitulatory terms on Ukraine becomes part of the evidentiary record of the future.
And the key question that all these politicians must ask themselves is this: do they realize that their actions may be qualified not as a «search for peace,» but as facilitation of aggression?
Because the difference between these concepts is the difference between a political position and criminal liability.
Ukraine is not bargaining with its sovereignty. Ukraine is exercising its inherent right of self-defense guaranteed by international law.
Any attempt to force it to abandon that right is not diplomacy.
It is complicity.
And complicity — even when wrapped in political slogans — has a way of turning into verdicts.
