Спроба президента рф володимира путіна нав’язати Європі Ґергарда Шредера як одного з ключових учасників переговорного процесу щодо України — це не дипломатія. Це спроба підміни міжнародного права політичним цинізмом.
Чому ЄС відкинув кандидатуру Шредера?
Про це заявив український політик, заслужений юрист України Микола Голомша.
«Коли особа, відповідальна за акт агресії, масові воєнні злочини, злочини проти людяності, депортації дітей, системне знищення цивільної інфраструктури та переслідування української ідентичності, намагається визначати, хто саме має вести перемовини від імені Європи — це суперечить самій природі права і принципам міжнародного правопорядку», — каже М. Голомша
За його словами, у міжнародному праві існує базовий принцип: агресор не визначає правила правосуддя.
Після Другої світової війни світ сформував чіткий підхід: саме міжнародна спільнота встановлює механізми реагування на злочини агресії, а не злочинець обирає собі «нейтральних» або «лояльних» арбітрів. Саме тому після нацистської агресії не Берлін визначав склад Нюрнберзького трибуналу.
Сьогодні ситуація аналогічна по суті. російська федерація є державою-агресором відповідно до резолюцій Генеральної Асамблеї ООН та фундаментальних принципів Статуту ООН, які прямо забороняють застосування сили проти територіальної цілісності та політичної незалежності іншої держави. Агресія є «найтяжчим міжнародним злочином», оскільки породжує всі інші злочини війни.
Саме тому вимога кремля щодо участі політично близьких або залежних осіб виглядає не як пошук миру, а як спроба легалізувати власний вплив на переговорний процес.
Особливо показово, що кандидатура Ґергарда Шредера була відхилена Європейським Союзом через його багаторічні зв’язки з кремлем та фактичне лобіювання російських інтересів. Йдеться не про особисті симпатії чи антипатії, а про питання конфлікту інтересів, політичної доброчесності та безпеки самого переговорного процесу.
Європейський Союз має власні інституції, легітимно обраних посадовців і визначені механізми зовнішньої політики та має забезпечити їм право визначатись і приймати рішення по суті і про склад переговірників. Жодна третя держава, тим більше держава-агресор, не має права диктувати ЄС, кого призначати представником чи перемовником.
Інакше це означало б руйнування самої концепції суверенності міжнародних організацій та принципу незалежності дипломатичних інституцій.
Крім того, міжнародне право вимагає не «нейтральності до злочину», а правової оцінки злочину.
«Неможливо вимагати „балансу“ між державою, яка захищається, і державою, яка здійснює агресію. Так само як неможливо ставити на один рівень жертву і того, хто вчиняє злочин. Такий підхід суперечив би не лише моралі, а й самим основам міжнародного гуманітарного права та практиці міжнародних трибуналів», — зазначає М. Голомша.
Саме тому особливо небезпечними є спроби просувати до переговорного процесу людей, які:
— не називали агресію агресією;
— уникали засудження масових убивств цивільних;
— виправдовували економічну співпрацю з режимом кремля;
— роками просували енергетичну залежність Європи від росії.
Бо тоді переговори ризикують перетворитися не на механізм відновлення справедливості, а на інструмент політичного відбілювання агресора.
Міжнародне право має іншу логіку.
Воно базується на:
— невідворотності відповідальності;
— суверенній рівності держав;
— неприпустимості агресивної війни;
— захисті цивільного населення;
— повазі до територіальної цілісності.
І саме цими принципами повинен керуватися Європейський Союз — без огляду на політичний тиск кремля.
«Відмова ЄС приймати нав’язаного кремлем перемовника є не «недипломатичністю», а навпаки — проявом правової зрілості та інституційної незалежності.
Бо коли злочинець починає визначати, хто має вести переговори про наслідки його злочину — це вже не мирний процес. Це спроба підмінити право впливом, а справедливість — політичною маніпуляцією.
І саме тому Європа не має права погоджуватись на такі правила", — резюмує М. Голомша.
THE LAW DOES NOT ALLOW AN AGGRESSOR TO CHOOSE «CONVENIENT» NEGOTIATORS: WHY THE EU’S REJECTION OF SCHRÖDER’S CANDIDACY WAS THE ONLY CORRECT DECISION
Vladimir Putin’s attempt to impose Gerhard Schröder on Europe as one of the key participants in negotiations concerning Ukraine is not diplomacy. It is an attempt to replace international law with political cynicism.
When a person responsible for an act of aggression, mass war crimes, crimes against humanity, the deportation of children, the systematic destruction of civilian infrastructure, and the persecution of Ukrainian identity seeks to determine who should negotiate on behalf of Europe, this directly contradicts the very nature of law and the principles of the international legal order.
International law is based on a fundamental principle: the aggressor does not determine the rules of justice.
After the Second World War, the world established a clear approach: it is the international community that creates mechanisms to respond to crimes of aggression — not the criminal choosing «neutral» or «loyal» arbiters. That is precisely why, after Nazi aggression, Berlin did not determine the composition of the Nuremberg Tribunal.
Today, the situation is fundamentally similar. The Russian Federation is recognized as a state aggressor under United Nations General Assembly resolutions and under the core principles of the UN Charter, which explicitly prohibit the use of force against the territorial integrity and political independence of another state. Aggression is considered the «supreme international crime» because it gives rise to all other war crimes.
That is why the Kremlin’s demand to include politically loyal or dependent individuals in the negotiation process appears not as a genuine search for peace, but as an attempt to legitimize its own influence over the process itself.
It is especially revealing that Gerhard Schröder’s candidacy was rejected by the European Union because of his long-standing ties to the Kremlin and his effective lobbying of Russian interests. This is not about personal sympathy or antipathy. It is about conflicts of interest, political integrity, and the security and credibility of the negotiation process itself.
The European Union has its own institutions, legitimately elected officials, and established mechanisms for conducting foreign policy. It must retain the sovereign right to determine both its decisions and the composition of its negotiators. No third state — especially not a state aggressor — has the right to dictate to the EU whom it should appoint as its representative or negotiator.
Otherwise, this would amount to the destruction of the very concept of sovereignty within international organizations and the principle of independence of diplomatic institutions.
Moreover, international law does not require «neutrality toward crime.» It requires a legal assessment of crime.
It is impossible to demand «balance» between a state defending itself and a state carrying out aggression. Just as it is impossible to place the victim and the perpetrator on the same moral or legal level. Such an approach would contradict not only morality, but also the very foundations of international humanitarian law and the practice of international tribunals.
This is precisely why attempts to promote individuals into the negotiation process who:
— refused to call aggression by its proper name;
— avoided condemning the mass killing of civilians;
— justified economic cooperation with the Kremlin regime;
— spent years advancing Europe’s energy dependence on Russia,
are especially dangerous.
Because under such conditions, negotiations risk turning not into a mechanism for restoring justice, but into an instrument for politically laundering the aggressor.
International law follows a different logic.
It is built upon:
— the inevitability of accountability;
— the sovereign equality of states;
— the inadmissibility of wars of aggression;
— the protection of civilian populations
— respect for territorial integrity.
And it is precisely these principles that the European Union must follow — regardless of political pressure from the Kremlin.
The EU’s refusal to accept a negotiator imposed by the Kremlin is not «undiplomatic.» On the contrary, it is a demonstration of legal maturity and institutional independence.
Because when a criminal begins deciding who should negotiate the consequences of his own crime, this is no longer a peace process. It is an attempt to replace law with influence, and justice with political manipulation.
And that is exactly why Europe has no right to accept such rules.
