Чергові погрози путіна про «неминучу відплату» після успішних ударів України по законних військових цілях на території держави-агресора є не просто черговою заявою кремля.
Чи готова ООН захищати принципи, заради яких була створена?
Про це заявив український політик, заслужений юрист України Микола Голомша.
«Це відкрита демонстрація того, що агресор і надалі вважає себе безкарним. Особливо цинічно ці заяви звучать після багатьох років масованих ракетних ударів по українських містах, житлових кварталах, лікарнях, школах, енергетичній та критичній інфраструктурі. Держава, яка сама систематично застосовує терор проти цивільного населення, сьогодні намагається виставити себе жертвою через удари по своїх військових об’єктах», — каже М. Голомша.
За його словами, головна проблема полягає навіть не в чергових погрозах кремля.
«Головна проблема полягає в тому, що міжнародна система безпеки фактично дозволила агресору повірити у власну безкарність.
Саме тому Україна повинна невідкладно винести на розгляд Генеральної Асамблеї ООН питання про виконання власних рішень Організації Об’єднаних Націй щодо російської агресії та про відповідальність міжнародної спільноти за бездіяльність перед лицем очевидного акту агресії.
Протягом останніх років Генеральна Асамблея неодноразово підтверджувала територіальну цілісність України, визнавала незаконність окупації українських територій та вимагала від росії припинити агресію і вивести війська з міжнародно визнаної території України.
Однак між рішеннями та їх виконанням утворилася небезпечна прірва", — зазначає М. Голомша.
Він наголосив, що світова організація не може нескінченно ухвалювати резолюції, які агресор просто ігнорує.
«Україна не повинна говорити про крах старої системи світопорядку, а активно домагатись запуску існуючих механізмів, має поставити перед Генеральною Асамблеєю принципове питання: чи може країна-агресор бути чинним членом Радбезу ООН, чи має міжнародне право реальний механізм захисту від агресії, чи воно перетворюється на декларацію без практичних наслідків?», — наголощує експерт.
Особливу увагу необхідно звернути на Розділ VII Статуту ООН, який прямо передбачає дії міжнародного співтовариства у випадках загрози миру, порушення миру та актів агресії.
Світ уже має відповідний досвід.
Міжнародна спільнота застосовувала спеціальні механізми реагування щодо агресії, масових злочинів та гуманітарних катастроф у різних регіонах світу. Події в Руанді, колишній Югославії та низка інших криз продемонстрували, що міжнародне право передбачає не лише право, а й обов’язок діяти тоді, коли виникає загроза міжнародному миру та безпеці.
Сьогодні ж складається враження, що для росії зроблено виняток.
Фактично держава-агресор використовує своє місце в Раді Безпеки для блокування рішень щодо власної агресії. Це суперечить самій логіці міжнародного права та колективної безпеки.
Саме тому Україна повинна ініціювати розгляд питання про активне застосування механізму «Єдність заради миру», який був створений саме для тих випадків, коли Рада Безпеки через право вето не здатна виконувати покладені на неї функції.
Але на цьому дискусія не повинна завершуватися.
На порядок денний Генеральної Асамблеї необхідно винести питання про політичну та міжнародно-правову відповідальність держав і посадових осіб, які сприяють продовженню агресії або намагаються винагородити агресора за вчинені злочини.
Світ не може одночасно засуджувати агресію і водночас вести політику поступок агресору.
Світ не може вимагати поваги до міжнародного права і водночас толерувати спроби легалізації наслідків окупації.
Світ не може говорити про справедливий мир і водночас тиснути на жертву агресії, змушуючи її погодитися з результатами воєнного шантажу.
Особливого значення набувають принципи, закладені в Кампальських поправках до Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Вони закріпили сучасне міжнародно-правове розуміння злочину агресії та принцип персональної відповідальності політичного і військового керівництва за рішення, які ведуть до агресивної війни.
У ширшому сенсі ці принципи ставлять перед людством фундаментальне питання: чи можуть політичні лідери залишатися без моральної та політичної відповідальності тоді, коли їхні рішення, дії або свідома бездіяльність сприяють продовженню агресії та новим воєнним злочинам?
Сьогодні це питання вже стосується не лише України.
Якщо міжнародна спільнота дозволить агресору отримати винагороду за війну, це стане сигналом для всіх потенційних агресорів у світі.
Якщо погрози ядерної держави виявляться ефективнішими за норми міжнародного права, це означатиме початок руйнування всієї системи міжнародної безпеки, створеної після Другої світової війни.
Саме тому Україна повинна вимагати від Генеральної Асамблеї не чергових декларацій, а відповіді на головне питання.
Чи готовий світ виконувати власні рішення?
Чи готова ООН захищати принципи, заради яких була створена?
Чи готові світові лідери нести політичну відповідальність за власну бездіяльність перед лицем найбільшої агресії в Європі з часів Другої світової війни?
«Бо сьогодні йдеться вже не лише про долю України. Йдеться про майбутнє міжнародного права. І якщо після тисяч убитих цивільних, зруйнованих міст, численних резолюцій та рішень агресор продовжує погрожувати світу новими злочинами, то проблема полягає не лише в агресорі. Проблема полягає і в тому, що міжнародний механізм стримування агресії досі не був задіяний у повному обсязі. А безкарність агресора завжди породжує нову агресію», — резюмує М. Голомша.
AFTER PUTIN’S THREATS, THE TIME HAS COME TO RAISE THE QUESTION OF THE RESPONSIBILITY OF THE UNITED NATIONS AND WORLD LEADERS
Putin’s latest threats of «inevitable retaliation» following Ukraine’s successful strikes against legitimate military targets on the territory of the aggressor state are not merely another Kremlin statement. They are an open demonstration that the aggressor still considers itself immune from accountability.
These statements sound particularly cynical after years of massive missile attacks against Ukrainian cities, residential neighborhoods, hospitals, schools, energy facilities, and critical infrastructure. A state that has systematically employed terror against civilians now attempts to portray itself as a victim because its military facilities have become targets.
But the main problem is not even the Kremlin’s latest threats.
The main problem is that the international security system has effectively allowed the aggressor to believe in its own impunity.
That is why Ukraine should urgently bring before the United Nations General Assembly the issue of implementing the UN’s own decisions regarding Russian aggression and the responsibility of the international community for its failure to act in the face of a clear act of aggression.
Over recent years, the General Assembly has repeatedly reaffirmed Ukraine’s territorial integrity, recognized the illegality of the occupation of Ukrainian territories, and demanded that Russia cease its aggression and withdraw its forces from Ukraine’s internationally recognized borders.
However, a dangerous gap has emerged between decisions and their implementation.
The world organization cannot continue indefinitely adopting resolutions that the aggressor simply ignores.
Ukraine should not merely speak about the collapse of the old world order. It should actively seek the implementation of existing international mechanisms and raise a fundamental question before the General Assembly: Can an aggressor state continue to serve as a permanent member of the UN Security Council? Does international law possess a real mechanism for protection against aggression, or is it becoming nothing more than a declaration without practical consequences?
Particular attention should be paid to Chapter VII of the UN Charter, which explicitly provides for international action in cases involving threats to peace, breaches of the peace, and acts of aggression.
The world already has relevant experience.
The international community has previously employed special response mechanisms in cases of aggression, mass atrocities, and humanitarian catastrophes in various regions of the world. The experiences of Rwanda, the former Yugoslavia, and other crises demonstrated that international law provides not only the right but also the obligation to act when international peace and security are threatened.
Today, however, it appears that an exception has been made for Russia.
In practice, the aggressor state is using its position in the Security Council to block decisions concerning its own aggression. This contradicts the very logic of international law and collective security.
For this reason, Ukraine should initiate consideration of the active use of the «Uniting for Peace» mechanism, which was specifically created for situations in which the Security Council is unable to fulfill its responsibilities because of the veto power.
Yet the discussion should not end there.
The General Assembly’s agenda should also include the issue of the political and international legal responsibility of states and officials who contribute to the continuation of aggression or seek to reward the aggressor for crimes already committed.
The world cannot simultaneously condemn aggression while pursuing policies of concession toward the aggressor.
The world cannot demand respect for international law while tolerating attempts to legitimize the consequences of occupation.
The world cannot speak of a just peace while pressuring the victim of aggression to accept the results of military coercion and blackmail.
Particular significance should also be attached to the principles established by the Kampala Amendments to the Rome Statute of the International Criminal Court. These amendments codified the modern international legal understanding of the crime of aggression and the principle of individual responsibility of political and military leaders for decisions leading to aggressive war.
In a broader sense, these principles raise a fundamental question for humanity: Can political leaders remain free from moral and political responsibility when their decisions, actions, or deliberate inaction contribute to the continuation of aggression and the commission of new war crimes?
Today, this question concerns not only Ukraine.
If the international community allows the aggressor to be rewarded for war, it will send a signal to all potential aggressors around the world.
If the threats of a nuclear power prove more effective than the norms of international law, this will mark the beginning of the destruction of the entire international security system established after the Second World War.
That is why Ukraine must demand from the General Assembly not another declaration, but an answer to the fundamental question:
Is the world prepared to implement its own decisions?
Is the United Nations prepared to defend the principles for which it was created?
Are world leaders prepared to bear political responsibility for their own inaction in the face of the largest act of aggression in Europe since the Second World War?
Because today the issue is no longer only about the fate of Ukraine.
It is about the future of international law itself.
And if, after thousands of civilians killed, cities destroyed, countless resolutions adopted, and repeated decisions ignored, the aggressor continues to threaten the world with new crimes, then the problem lies not only with the aggressor.
The problem also lies in the fact that the international mechanisms designed to deter aggression have still not been fully utilized.
And impunity for aggression always breeds new aggression.
