Політична логіка нинішнього російського режиму полягає не в пошуку компромісу, а в нав’язуванні капітуляційних умов. Саме тому вимоги москви завжди зводяться до територіальних поступок, обмеження суверенітету України та фактичного визнання наслідків агресії.
президент рф володимир путін
Про це заявив політик, Заслужений юрист України Микола Голомша.
«Повномасштабна агресія росії проти України поставила світ перед принциповим питанням: чи здатне міжнародне право зупинити державу-агресора, якщо вона свідомо руйнує всі норми міжнародного порядку. Сьогодні стає очевидним, що будь-які переговори з кремлем не можуть принести реального миру, якщо вони відбуваються без зміни стратегічного балансу сили», — каже М. Голомша.
Він зазначає, що політична логіка нинішнього російського режиму полягає не в пошуку компромісу, а в нав’язуванні капітуляційних умов. Саме тому вимоги москви завжди зводяться до територіальних поступок, обмеження суверенітету України та фактичного визнання наслідків агресії. У такій ситуації переговори перетворюються не на інструмент миру, а на інструмент легалізації силового переділу кордонів.
Історія міжнародних конфліктів свідчить: мирні домовленості мають шанс на успіх лише тоді, коли агресор розуміє неможливість досягнення своїх цілей силою. Поки ж агресор переконаний у можливості тиску, переговори лише затягують війну і створюють ілюзію дипломатичного процесу.
«У цих умовах єдиною реалістичною стратегією завершення війни стає поєднання чотирьох ключових напрямів: примус агресора до миру, економічна ізоляція держави-агресора, міжнародна кримінальна відповідальність за злочини війни та формування нової системи безпеки для України», — каже М. Голомша.
Перший напрям — примус агресора до миру. Йдеться про створення такого балансу сил, за якого продовження агресії стає для кремля стратегічно невигідним. Це передбачає, окрім вирівнювання балансу сил і переваги на полі бою, системне посилення оборонних можливостей України, розширення застосування сучасних технологій війни, ураження військової логістики агресора та підрив його військово-промислового потенціалу. Коли ціна війни для російської держави перевищить будь-які потенційні вигоди, можливість реальних переговорів з’явиться сама по собі.
Другий напрям — повна економічна ізоляція держави-агресора. Санкційна політика повинна перейти від символічних обмежень до системних економічних заходів, здатних суттєво обмежити фінансування війни. Йдеться про глобальні обмеження експорту енергоносіїв, жорсткі вторинні санкції щодо компаній і держав, які допомагають обходити обмеження, а також використання заморожених російських активів для відшкодування збитків Україні. Економічний тиск має перетворити війну на довготривалу фінансову катастрофу для агресора.
Третій напрям — міжнародна кримінальна відповідальність. Війна проти України супроводжується масовими воєнними злочинами, злочинами проти людяності та системним порушенням норм міжнародного гуманітарного права. Тому принциповим завданням є створення ефективного міжнародного механізму притягнення до відповідальності організаторів агресії. Розслідування воєнних злочинів, формування спеціального міжнародного трибуналу щодо злочину агресії та невідворотність персональної відповідальності повинні стати ключовими елементами глобальної реакції. Лише покарання організаторів війни може відновити довіру до міжнародного правопорядку.
Четвертий напрям — формування нової системи безпеки для України. Навіть після завершення війни загроза реваншистської політики росії зберігатиметься. Саме тому Україні необхідні не декларативні обіцянки, а реальні довгострокові механізми безпеки. Йдеться про поглиблення оборонної інтеграції з провідними демократичними державами, формування постійних військово-технічних партнерств, спільні оборонні програми та створення інфраструктури стримування нової агресії.
Він підкреслив, що сьогодні війна проти України стала випробуванням для всієї системи міжнародної безпеки. Якщо агресія завершиться політичним компромісом, який легалізує захоплення територій, світ фактично визнає право сили як основний принцип міжнародної політики. Це означатиме відкриття нової епохи глобальної нестабільності.
«Натомість завершення війни на основі принципу невідворотності відповідальності агресора, відновлення територіальної цілісності України та формування нових гарантій безпеки може стати фундаментом оновленої системи міжнародного порядку.
Мир не може будуватися на поступках агресору. Справедливий мир можливий лише тоді, коли агресія стає стратегічно безглуздою, економічно руйнівною і юридично караною. Саме такий підхід здатний не лише завершити війну проти України, а й запобігти новим війнам у майбутньому", — резюмує М. Голомша.
PEACE THROUGH STRENGTH: HOW TO END THE AGGRESSION AGAINST UKRAINE
(This analysis should be widely distributed to the United Nations representations, the United States Senate and Congress, the European Parliament, and all partners of Ukraine.)
The full-scale aggression of russia against Ukraine has confronted the world with a fundamental question: can international law stop a state-aggressor if it deliberately destroys the entire system of international norms. Today it is becoming increasingly clear that any negotiations with the kremlin cannot produce real peace if they occur without a change in the strategic balance of power.
The political logic of the current russian regime is not to seek compromise but to impose capitulation terms. This is why moscow’s demands always come down to territorial concessions, limitations on Ukraine’s sovereignty, and the de facto recognition of the consequences of aggression. Under such circumstances, negotiations cease to be an instrument of peace and instead become a mechanism for legitimizing the forcible redrawing of borders.
The history of international conflicts demonstrates that peace agreements have a real chance of success only when the aggressor understands that achieving its goals by force is impossible. As long as the aggressor believes pressure can succeed, negotiations merely prolong the war and create the illusion of a diplomatic process.
Under these conditions, the only realistic strategy for ending the war is the combination of four key directions: coercing the aggressor to peace, the economic isolation of the aggressor state, international criminal accountability for war crimes, and the formation of a new security system for Ukraine.
The first direction is coercion of the aggressor to peace. This means creating a balance of power in which continuing aggression becomes strategically disadvantageous for the kremlin. In addition to restoring parity and gaining superiority on the battlefield, this requires the systematic strengthening of Ukraine’s defense capabilities, the broader use of modern warfare technologies, the disruption of the aggressor’s military logistics, and the undermining of its military-industrial potential. When the cost of war for the russian state exceeds any possible gains, the conditions for real negotiations will emerge naturally.
The second direction is the complete economic isolation of the aggressor state. Sanctions policy must move from symbolic restrictions to systemic economic measures capable of significantly limiting the financing of war. This includes global restrictions on energy exports, strict secondary sanctions against companies and states that help circumvent restrictions, and the use of frozen russian assets to compensate Ukraine for damages. Economic pressure must turn the war into a long-term financial catastrophe for the aggressor.
The third direction is international criminal accountability. The war against Ukraine is accompanied by massive war crimes, crimes against humanity, and systematic violations of international humanitarian law. Therefore, a fundamental task is the creation of an effective international mechanism to bring the organizers of aggression to justice. Investigations of war crimes, the establishment of a special international tribunal for the crime of aggression, and the inevitability of personal accountability must become key elements of the global response. Only the punishment of those who organized the war can restore trust in the international legal order.
The fourth direction is the formation of a new security system for Ukraine. Even after the end of the war, the threat of revanchist policy from russia will remain. Therefore, Ukraine requires not declarative promises but real long-term security mechanisms. This means deeper defense integration with leading democratic states, the development of permanent military-technical partnerships, joint defense programs, and the creation of a deterrence infrastructure against renewed aggression.
Today the war against Ukraine has become a test for the entire international security system. If this aggression ends in a political compromise that legitimizes the seizure of territories, the world will effectively recognize the right of force as the main principle of international politics. This would open a new era of global instability.
By contrast, ending the war on the basis of the inevitability of accountability for aggression, the restoration of Ukraine’s territorial integrity, and the creation of new security guarantees can become the foundation of a renewed international order.
Peace cannot be built on concessions to an aggressor. A just peace is possible only when aggression becomes strategically meaningless, economically destructive, and legally punishable. Only such an approach can not only end the war against Ukraine but also prevent new wars in the future.
