Війна — це не лише поле бою. Це простір інформації, де кожне слово може бути кулею, а кожна деталь — наводкою для ворога. І що трагічніше — все частіше ці кулі випускають не вороги, а свої. В рф інформаційна вертикаль — це зброя, в нас вона стала слабкою ланкою.
В рф інформаційна вертикаль — це зброя. У нас вона стала слабкою ланкою.
Про це i-ua.tv заявив політик, Заслужений юрист України Микола Голомша.
Телевізійні ефіри, політичні ток-шоу, псевдоекспертні дискусії — усе частіше перетворюються на виставу самовихваляння або «відкритого аналітичного клубу», де публічно обговорюють те, що мало б бути виключно у колі військових і стратегічних штабів.
Хто дає право у прямому ефірі розповідати, скільки Україна випускає ракет, які мають «уразливості», які потрібні «допоміжні програми США» чи як «повільно» Європа реагує на прохання Києва? Це не аналітика — це інформаційна диверсія під виглядом свободи слова.
Свобода слова — не вседозволеність
У демократичних державах інформаційна дисципліна — це не обмеження демократії, це її продовження.
Візьмімо Ізраїль. Там, де кожен громадянин розуміє, що держава перебуває у перманентному стані загрози, журналіст не питає військового в ефірі, «скільки і де стоїть „Железный купол“». Бо це — зрада, не журналістика. Вся мілітарна інформація проходить через цензуру Армії оборони Ізраїлю (IDF). І це норма, яку не оскаржує жоден ліберал чи правозахисник. Бо йдеться не про політичну свободу — а про виживання нації.
У США — жоден експерт не розкриє даних про точну кількість вироблених «Patriot» чи маршрути поставок боєприпасів. Навіть у часи скандалів і розслідувань діє чітка межа між публічним і військовим. Порушення — це кримінал, а не журналістський успіх.
У Великій Британії, де журналістика має найдавніші традиції свободи, під час війни Фолклендів преса підписувала «D-Notice» — добровільне, але обов’язкове зобов’язання не публікувати нічого, що може зашкодити національній безпеці. І жоден репортер не ризикував гратися з цією межею.
А що у нас?
В Україні, яка восьмий рік у стані великої війни, телеканали обговорюють:
• де і скільки виробляється боєприпасів;
• які нові ракети випробовуються;
• які програми ППО розгортаються;
• які вузькі місця у постачанні від союзників;
• і навіть — що саме просять у США.
«Люди, ви нормальні? Ви коли це все вимовляєте, усвідомлюєте, що ворог слухає — не телевізором, а аналітичними центрами, які фіксують кожну цифру, кожне слово, кожен натяк? Після таких ефірів російські ракети летять точніше. Після таких „інсайдів“ — гинуть люди», — каже М. Голомша.
Чи ви бачили, щоб ворог так робив?
У путінській росії навіть слова «поразка» чи «втрати» не вимовляються. Не тому, що вони сильніші — а тому, що вони вміють тримати інформаційну дисципліну. Там інформаційна вертикаль — це зброя. У нас вона стала слабкою ланкою.
Ми збудували надмірну ліберальність у середовищі, де йде війна за виживання. Але свобода без відповідальності — це хаос. А хаос — це зброя ворога.
Що робити?
Пора повернути мілітарну інформаційну політику у руки Збройних Сил України. Не у міністерства, де цивільні пресофіцери часто прагнуть «ефіру», а у структури, які розуміють ціну тиші.
Має бути запроваджено:
1. Обов’язкову координацію військових коментарів із Головним управлінням зв’язків з громадськістю ЗСУ.
2. Кодекс інформаційної поведінки у воєнний час — для журналістів, експертів, посадовців.
3. Відповідальність за розголошення чутливої інформації, навіть ненавмисне — адміністративну чи кримінальну.
4. Освітню програму для медіа — як говорити про війну, не граючи на руку ворогу.
Слово теж може вбити
Це не про цензуру. Це про розуміння, що в умовах війни слово має вагу кулі.
Коли журналіст запитує «а скільки ракет ще залишилось», він запитує не у військового — він запитує у смерті, коли та зможе прийти.
Україна тримається не лише на фронті. Вона тримається у повітрі слова, яке має бути мужнім, стриманим і свідомим.
Мовчання — іноді теж героїзм.
