Історія обов’язково поставить питання кожному, хто сьогодні має владу впливати на події. Що ви зробили, коли українські діти вмирали під російськими ракетами?»
Під час атаки на Київ загинула 29-річна Вероніка Чуян, яка бігла з двома малими синами в укриття
Про це заявив український політик, заслужений юрист України Микола Голомша.
«У Києві загинула 29-річна Вероніка. Вона бігла до укриття зі своїми двома маленькими синами. Не командувала військами. Не ухвалювала державних рішень. Не брала участі у війні. Вона просто намагалася врятувати своїх дітей. російська ракета наздогнала її дорогою до укриття.
Один син вижив дивом. Інший опинився на операційному столі. Обидва хлопчики ще не знають, що матері більше немає", — зазначає М. Голомша.
Він підкреслив, що у Дніпрі люди під завалами записували свої останні повідомлення рідним. Не політики. Не генерали. Не учасники бойових дій.
«Звичайні сім’ї. Вони в фізичних і психологічних прощалися з життям, тому що над ними лежали тони бетону.
Сьогодні весь світ повинен поставити собі запитання, яке не потребує складних міжнародних консультацій.
Що відчуває дитина, затиснута під плитою?
Який біль переживає поранений хлопчик чи дівчинка, коли не може поворухнутися, коли закінчуються сили кричати, коли поруч гинуть найрідніші люди?
За що?
За що повинна помирати дитина у XXI столітті?
За чиї амбіції?
За чиї політичні розрахунки?
За чиї імперські фантазії?
Ці смерті мають конкретного винуватця.
володимир путін — убивця, який роками розповідає світові про «безпеку», «мир» і «захист людей», — каже М. Голомша.
Він наголосив, що після кожного виступу в. путіна в українських містах з’являються нові могили.
«Після кожної його заяви рятувальники дістають з-під завалів нові тіла.
Після кожної його погрози українські матері ховають своїх дітей.
Саме тому світ повинен дивитися не на слова путіна, а на Київ, Дніпро, Харків, Одесу, Запоріжжя та десятки інших міст, які стали мішенями російських ракет", — наголошує М. Голомша.
Окреме питання сьогодні постає перед Дональдом Трампом.
Чи має він моральне право зупиняти допомог, підтримувати путіна, чинити тиск на Україну, коли українські діти продовжують гинути під уламками будинків?
Чи має моральне право будь-хто вимагати поступок від держави, громадяни якої щоночі біжать до укриттів під звуки сирен?
Кожна затримка допомоги Україні має свою ціну.
Ця ціна вимірюється не доларами.
Вона вимірюється людськими життями.
Вона вимірюється кількістю дітей, які залишаються сиротами.
Вона вимірюється кількістю матерів, які не повертаються додому.
Вона вимірюється кількістю людей, які помирають під завалами, так і не дочекавшись порятунку.
Тому звернення українців сьогодні адресоване не дипломатичним кабінетам, а людській совісті.
До Організації Об’єднаних Націй.
До Конгресу Сполучених Штатів Америки.
До Європейського Союзу.
До кожного політика, який досі вважає, що час ще є.
«Часу немає. Для Вероніки він уже закінчився.
Для дітей, які загинули під уламками будинків, він уже закінчився.
Для сімей, які записували свої останні звернення з-під завалів, він уже закінчився.
Історія обов’язково поставить питання кожному, хто сьогодні має владу впливати на події.
Не про рейтинги. Не про вибори. Не про геополітику.
Вона запитає лише одне:
Що ви зробили, коли українські діти вмирали під російськими ракетами?", — резюмує М. Голомша.
WHEN A CHILD DIES UNDER THE RUBBLE, THE TIME FOR DIPLOMACY IS OVER
In Kyiv, a 29-year-old woman named Veronika was killed.
She was running to a shelter with her two young sons.
She did not command troops. She did not make political decisions. She did not participate in the war.
She was simply trying to save her children.
A Russian missile caught up with her on the way to safety.
One son survived by a miracle. The other ended up on an operating table. Neither of the boys yet knows that their mother is gone forever.
In Dnipro, people trapped beneath the rubble recorded their final messages to their loved ones.
Not politicians.
Not generals.
Not combatants.
Ordinary families.
In unbearable physical and emotional agony, they were saying goodbye to life while tons of concrete lay above them.
Today, the world must ask itself a question that requires no diplomatic summit and no international consultations.
What does a child feel when trapped beneath a concrete slab?
What pain does a wounded little boy or girl endure when they cannot move, when they are running out of strength to cry for help, when the people they love most are dying beside them?
Why?
Why should a child die in the 21st century?
For whose ambitions?
For whose political calculations?
For whose imperial fantasies?
These deaths have a specific perpetrator.
Vladimir Putin is responsible for a war that has brought death, destruction, and suffering to millions of innocent people.
Yet for years he has spoken to the world about «security,» «peace,» and the «protection of people.»
But after every one of his speeches, new graves appear in Ukrainian cities.
After every one of his statements, rescuers pull more bodies from the rubble.
After every one of his threats, Ukrainian mothers bury their children.
That is why the world must look not at Putin’s words, but at Kyiv, Dnipro, Kharkiv, Odesa, Zaporizhzhia, and dozens of other cities that have become targets of Russian missiles.
A separate question must also be asked of Donald Trump.
Does he have the moral right to halt aid, support Putin, or pressure Ukraine while Ukrainian children continue to die beneath collapsed buildings?
Does anyone have the moral right to demand concessions from a nation whose citizens run to bomb shelters every night as air-raid sirens sound overhead?
Every delay in assistance to Ukraine carries a price.
That price is not measured in dollars.
It is measured in human lives.
It is measured in the number of children left orphaned.
It is measured in the number of mothers who never return home.
It is measured in the number of people who die beneath the rubble before rescuers can reach them.
This is why Ukrainians today are appealing not to diplomatic offices, but to human conscience.
To the United Nations.
To the United States Congress.
To the European Union.
To every political leader who still believes there is time to wait.
There is no time left.
For Veronika, time has already run out.
For the children who died beneath the ruins of their homes, time has already run out.
For the families who recorded their final messages from under the rubble, time has already run out.
History will one day ask every person who had the power to influence these events a simple question.
Not about approval ratings.
Not about elections.
Not about geopolitics.
It will ask only this:
What did you do when Ukrainian children were dying under Russian missiles?
