Останнім часом дедалі більше політиків, експертів та посередників закликають Україну до так званих «прямих мирних переговорів» з росією. Проте виникає просте запитання. Яка правова основа має бути покладена в основу таких переговорів?
Чому світ говорить про переговори з рф, а не про виконання рішень ООН?
Про це заявив український політик, заслужений юрист України Микола Голомша.
«Не політична. Не емоційна. Не виборча. Саме правова. Покажіть міжнародно-правовий документ, який дозволяє державі-агресору залишити за собою окуповані території іншої держави. Покажіть статтю Статуту ООН, яка передбачає винагороду за агресію. Покажіть норму міжнародного права, яка дозволяє силою змінювати кордони, а потім оформлювати результати захоплення через переговорний процес. Якщо така правова база існує — її необхідно чесно назвати. Якщо ж її не існує, тоді припинімо підміняти право політичними фантазіями», — каже М. Голомша.
За його словами, сьогодні світові пропонують не мир. Світові пропонують легалізацію наслідків агресії. І саме тут починається найнебезпечніше.
«Кожен прихильник „компромісу будь-якою ціною“ повинен відповісти на одне питання. Що саме має стати предметом поступки? Територія? Суверенітет? Міжнародне право? Статут ООН? Чи, можливо, принцип непорушності кордонів? Адже жодного іншого предмета для поступок в агресора немає. росія не окупувала власну територію. росія не захопила власні міста. росія не вбиває власних громадян на території іншої держави», — підкреслює М. Голомша.
За його словами, усі пропозиції щодо «компромісу» завжди зводяться до одного — жертва повинна віддати агресору частину своїх законних прав. Саме тому необхідно називати речі своїми іменами.
«Умиротворення агресора ще ніколи не приводило до миру. Воно приводило лише до розширення апетитів агресора. Так було в Європі у ХХ столітті. Так відбувається і сьогодні. Особливо цинічно виглядають спроби нав’язати Україні переговори саме в той момент, коли міжнародна підтримка України посилюється, коли українська армія демонструє здатність завдавати стратегічних втрат агресору, коли економічний та технологічний потенціал росії поступово виснажується, а міжнародна ізоляція агресора продовжує поглиблюватися», — підкреслив М. Голомша.
За його словами, складається враження, що частина світових політиків більше боїться поразки агресора, ніж самого факту агресії.
«Інакше важко пояснити наполегливі заклики до переговорів без визначення їхньої правової мети. Адже переговори заради переговорів не є політикою. Це втеча від відповідальності. Справжнє питання сьогодні полягає не в тому, чи потрібні переговори. Справжнє питання полягає в тому, чи готовий світ виконувати власні рішення. Генеральна Асамблея ООН уже висловилася. Міжнародне право вже висловилося. Статут ООН уже висловився. Тому Україна має запропонувати світу іншу дискусію. Не про те, як домовитися з агресором.
А про те, як забезпечити виконання рішень міжнародного права",-зазначає М. Голомша.
За його словами, якщо світ не здатний забезпечити виконання власних рішень, тоді проблема не в Україні.
«Тоді проблема в самому світовому порядку.
І тоді слід чесно сказати народам світу: відтепер сила важливіша за право, агресія вигідніша за закон, а міжнародні інституції існують лише доти, доки агресор не вирішить їх проігнорувати.
Але якщо людство ще вірить у право, тоді настав час говорити не про нові переговорні формати. Настав час говорити про виконання вже ухвалених рішень", — резюмує М. Голомша.
WHAT IS THE LEGAL BASIS FOR «DIRECT NEGOTIATIONS» WITH AN AGGRESSOR?
Recently, an increasing number of politicians, commentators, and mediators have been calling on Ukraine to engage in so-called «direct peace negotiations» with Russia.
Yet a simple question arises.
What legal foundation is supposed to underpin such negotiations?
Not a political one.
Not an emotional one.
Not an electoral one.
A legal one.
Show us the international legal instrument that allows an aggressor state to retain territories seized from another sovereign state.
Show us the provision of the UN Charter that rewards aggression.
Show us the rule of international law that permits a state to alter internationally recognized borders by force and then formalize the results of its conquest through a negotiation process.
If such a legal basis exists, it should be identified openly and honestly.
If it does not exist, then let us stop replacing law with political fantasy.
Because what is being proposed to the world today is not peace.
What is being proposed is the legalization of the consequences of aggression.
And that is where the greatest danger begins.
Every advocate of «compromise at any cost» should answer one fundamental question:
What exactly is to be compromised?
Territory?
Sovereignty?
International law?
The UN Charter?
Or perhaps the principle of the inviolability of borders?
Because there is nothing else available for concession.
Russia did not occupy its own territory.
Russia did not seize its own cities.
Russia is not killing its own citizens on the territory of another sovereign state.
Every proposal for «compromise» ultimately comes down to one thing: the victim is expected to surrender part of its lawful rights to the aggressor.
That is why things must be called by their proper names.
Appeasement of an aggressor has never produced lasting peace.
It has only encouraged greater aggression.
This was true in Europe during the twentieth century.
It remains true today.
Particularly cynical are the attempts to pressure Ukraine into negotiations precisely at a moment when international support for Ukraine is strengthening, when the Ukrainian Armed Forces continue to inflict strategic damage on the aggressor, when Russia’s economic and technological capabilities are steadily eroding, and when its international isolation continues to deepen.
One cannot help but wonder whether some political actors fear the defeat of the aggressor more than they fear aggression itself.
Otherwise, it is difficult to explain the persistent calls for negotiations without any clear definition of their legal objective.
Negotiations for the sake of negotiations are not a policy.
They are an escape from responsibility.
The real question today is not whether negotiations are needed.
The real question is whether the world is prepared to enforce its own decisions.
The United Nations General Assembly has already spoken.
International law has already spoken.
The UN Charter has already spoken.
Therefore, Ukraine should offer the world a different discussion.
Not a discussion about how to accommodate an aggressor.
But a discussion about how to ensure the implementation of international law and the enforcement of the resolutions already adopted by the international community.
Because if the world is unable to enforce its own decisions, then the problem is not Ukraine.
The problem lies within the international order itself.
And in that case, world leaders should be honest with their peoples and openly declare that force now prevails over law, that aggression is more effective than justice, and that international institutions exist only until an aggressor decides to ignore them.
But if humanity still believes in the rule of law, then the time has come to stop discussing new negotiation formats.
The time has come to discuss the implementation of decisions that have already been made.
